Мечем і словом
поглиналися світи —
так і було завжди.
Словами, мов мечем,
звергали королів —
Слово – король.
Мечем, мов словом,
підрізали язики
тим, хто кричав,
щоб пробудити всіх.
У безпробудній,
вічній тьмі були і ми —
і досі там,
немов втонулі кораблі.
А я був би не я,
якби не ризикнув
кричати їм у слід:
«Чому ви тут?
Ви що, дурні?»
Хоча в моїх словах
вони не бачили зерна —
лиш бачили мій гнів.
Поки кричав — охрип.
Як всі, мовчу,
тому я тут.
Їхні мечі шукали і мене тоді,
коли я все ще думав, що «живий».
Але подумав вмить:
«А справді руки ці мої?
Чому вони в крові?
Це я стою?»
Своїм мечем я різав,
тільки власну тінь,
хоча не певен —
можливо, тіло.
Втрачаю глузд.
Якщо дістануть завтра і мене
і все мине —
це вихід буде чи то вхід?
Чому колись обрав такий маршрут?
А їхній меч далі кричить,
слина — вогнем!
Просить війни.
«Я спробую останній раз», — кричу,
але мене ніхто не чув,
і я затих,
Такий тепер, як всі.
Я вірив, що мої слова зможуть
поглинути усі світи
хоча б на мить.
Поглинувши мій власний світ,
я випалив і зруйнував
не їм —
лише собі.
Хотів, як Прометей:
«Я пронесу вогонь для них!»
Та, взявши ношу, я не зміг,
спалив свій світ.
Не зовсім розуміючи
всі правила цієї гри:
виграти точно не могли
Ні ми
Ані вони.
Я чув лиш шепоти та сміх дурних,
і я, мабуть, дурний, якщо я тут.
Я вже не знаю, хто для себе я такий.
Як виграти у грі,
де ти не був гравець,
а лиш ресурс?
Ніяк —
це викликає лиш холодний піт.
Яка мета цих слів?
Тобі не все одно?
Просто так дивно:
Ти так трусишся за них,
навіть не мавши власний кут.
Комусь — дешевого вина,
Для чого їм той світ?
Може тоді нехай горить?
Мені б ковток повітря та води,
коли по лікті вже стою в крові.
То різав я не тінь мечем —
а руки,
щоб відчути, чи це справжній біль.
Порізав —
і, на жаль, я все ще тут.
AlexHort
