Вона колише тишу, як дитину.
В її тремких руках тріпочуть дні.
Долоні спрагло тягнуться до сина,
Який біжить до неї уві сні.
А чашка — незавершена розмова,
Застигла кава, зачерствілий хліб.
Був син — залишилося лише слово,
І тиша береже цей рідний слід.
В дворі колише вітер її пам’ять:
Гойдає гойдалку і висохлу траву.
Здається — син ось-ось із хати вийде,
І скаже тихо: «Мамо, я живу…»
Та світ мовчить, і тьмі нема зупину.
Земля карбує й пам’ятає крок.
Вона ж колише тишу, як дитину…
І виглядає сина. Де?.. Синок…
02 серпня 2026 р.
