Коли замовкне врешті горизонт,
І КАБи перестануть гризти небо,
Ти згадуєш не вибухи, не фронт —
А дім, куди вертатися нам треба.
Де босим біг від мами до бабусі,
Стежками, де дитинство промайнуло.
Стадіон, турнік… і в кожному русі —
Те рідне, що війна не закреслила.
Туди привіз дружину і дитину,
В село найкраще, що є на землі.
Де ліс і ставки обійшли долину,
Й росте майбутнє в затишнім теплі.
Там діти, там життя, там віра й сила,
Там мама жде і молиться щоночі.
Саме за них тримаєм небосхили,
Дивлячись смерті прямо у ці очі.
Ми вистояли. Ми уже втомились.
Але доб’єм агресорську худобу!
Щоб діти в мирі й спокої навчились
Любити край свій кожну подобу.
Ми повернемось. Скоро. До дружин,
До матерів, в поріг свій рідний, милий.
Лиш дотиснути треба тих скотин,
Щоб більше нас ніколи не ділили.
