«Іноді кінець — це просто новий початок.
Особливо коли він пахне теплим вітром, пізніми вечорами і кимось, кого ти давно знаєш.»
Початок був у кінці літа.
Того самого, коли небо здавалось ближчим, а вечори довшими.
Друг, який змінив усе моє життя, світогляд і ставлення до людей, повертався додому. Його звали Сергій.
Ми зналися з дитинства. Бігали по подвір’ю, сміялись до сліз, сварилися через дрібниці й завжди мирилися. Ми виросли разом — два різні світи, які перетинались щодня.
І ось — його випускний. Йому вже п’ятнадцять, мені — чотирнадцять. Він поїде вчитись далеко, за тисячі кілометрів.
Високий, гарний, завжди усміхнений і трохи кумедний — він залишав у кожному дні частинку світла.
— Ну що, не забувай мене там, — усміхнулась я, проводжаючи його.
— Не вийде, — відповів він. — Ти ж надто гучна, щоб забути.
Ми обидва сміялись, не підозрюючи, що цей момент залишиться в пам’яті назавжди.
2024 рік. Літо закінчувалось, коли він повернувся.
Ми зустрілися — і все навколо ніби зупинилося. Повітря стало теплішим, сонце яскравішим, навіть серце билося інакше.
Того ж дня я потрапила до нової компанії. Для мене це було щось дивне — я не знала цих людей, але поруч були Сергій і Аня.
А ще — Руслан та Влад.
Спочатку ми просто вітались. Дві короткі фрази — «Привіт» і «Як ти?» — ось і вся розмова. Вони здавалися старшими, серйознішими, з іншими мріями. Але щось у них було магічне — відчуття, ніби ти хочеш бути поруч, навіть коли мовчиш.
Харизма, що палить
Влад…
З першої хвилини я помітила його. У ньому було щось особливе — не в зовнішності, а в тому, як він тримав себе, як говорив.
Його усмішка — спокійна, трохи загадкова.
Його погляд — той, від якого серце вистрибує з грудей.
Я не хотіла цього визнавати, але він мені сподобався.
Хоча я знала: у нас нічого не буде.
Йому — вісімнадцять, мені — п’ятнадцять.
Він сам сказав якось:
— Це не гарно, Альоно. Ми різні.
А я лише кивнула, хоча всередині все боліло.
Суперечка, що змінила все
Одного вечора ми сперечались. Він не вірив, що я колись пущу його до себе в гості.
— Та ти не наважишся, — казав він, усміхаючись.
— Спробуй, — відповіла я. — Приїжджай.
І він приїхав.
Я жила з подругою Катею, вона відразу його прийняла. Ми втрьох гуляли вечірнім містом, сміялись, випивали. Було тепло, легко, невимушено.
А потім — ніч.
Дім. Сміх. Трохи алкоголю.
І раптом — тиша.
Він нахилився ближче.
І я відчула його дихання.
Наш перший поцілунок.
Мить, яка закарбувалася назавжди.
Невимовне
Далі все стало дивно. Кожні вихідні — зустріч, поцілунки, жарти.
Для нього — гра. Для мене — щось більше.
Одного вечора Катя спитала:
— Слухай, а що між вами з Владом?
Я посміхнулась і прошепотіла:
— Він мені подобається… але я боюсь признатись.
— Не тримай у собі, — сказала вона. — Якщо мовчатимеш, пожалкуєш.
Через два тижні я написала.
«Ти мені подобаєшся.»
Відповідь прийшла швидко:
«Ти, мабуть, теж мені подобаєшся… але я не готовий до стосунків.»
Світ став сірим.
Спілкування не зникло ми ніби відклали все на потім, але в душі було тихо та пусто я не знала що робити далі. Чи зовсім забути його та почуття до нього. Або був інший вибір чекати його, не розуміючи чи будемо ми далі разом чи змінить щось мій вибір. Та чи вибере він мене. Але свій вибір я зробила чекати далі як вірна людина.
Ми гуляли компанією а ж коли приїхали інші друзі Сергія його дівчина та його подруга. Зібралась компанія людей 20 в ній я себе відчувала ніким. Спілкування з кимось було неможливе. Всі були чимось зайняті. Влад образився на мене через мого друга. Тому там я була невидимкою, яка все дивиться та чує але її не чули та не бачили.
Все змінилось коли компанія з 20 людей яких я навіть майже не знала зменшилась до 5 людей за столиком. Залишились Сергій та його дівчина, Влад, подруга дівчини Сергія та я. В той момент я думала буду плакати та кричати, коли побачила як Влад заграє до іншої дівчини гладе її ноги, обіймає. Я тихо взяла себе в руки, повернулась та пішла додому не розуміючи, що взагалі відбувається між мною і Владом. Чому він обіймав її наче свою дівчину але знає її перший день.
Вечором відбулась переписка між нами з владом.
— Чому ти мовчиш? — питав він.
— А навіщо? — відповідала я, стримуючи сльози.
— Бо ти погана, коли не говориш.
— А ти не дуже хороший, коли обіймаєш іншу.
Він перестав щось писати просто пропав. А потім, якось, знову подзвонив — і заборонив іншим хлопцям зі мною спілкуватись.
Смішно, правда? Він не хотів бути зі мною, але не дозволяв бути без нього.
Кінець чи початок?
Одного дня я виставила сторіс: «Досить убиватись за тим, хто не кохає.»
Через годину отримала повідомлення:
«Між нами нічого не буде. Це були просто забаганки.»
Три місяці.
Три місяці забаганок?
Я плакала. Катя мовчки сиділа поруч, не знаючи, як втішити.
Не признавайтесь у почуттях, якщо не впевнені, — думала я. — Це боляче.
А потім, наступного дня він написав:
«Хочу поговорити.»
Мої сумніви говорили мені що, це буде розмова де він пояснить що нічого між нами нічого не можливе ми залишимось друзями.
Я прийшла.
Ми сиділи в машині, мовчали.
З нами наша компанія Аня говорила мені постійно поговоріть і по Руслану я бачила що він також натякає Владу очима. Руслан та Аня були парою.
Я написала йому
-Ми будемо говорити.
-Так. Відповів він навіть не подивившись на мене.
Аня захотіла сісти до Руслана. А Влад сів до мене. І тихо він сказав мені
-Пішли поговоримо.
Ми вийшли. Ніч була холодною.
Він стояв переді мною, дивився довго, мовчки.
І раптом почав говорити пояснювати те, що відбулось за день до цього. Що під впливом алкоголю він це написав я не знала вірити. Але знала точно що кохаю його. Ми поговорили зі спокійною душею ми сіли в машину до наших друзів та тепер офіційно ми були у відносинах. Сергій був дуже радий ми бачили посмішки всіх як вони почули
-Так ми разом.
Любов на відстані
Тепер він працює далеко. Ми не бачимося тижнями.
Я чекаю кожного повідомлення, кожного дзвінка.
Ми сваримось, миримось, знову сваримось — але все одно лишаємось разом.
Кажуть, перше кохання — дитяче.
Але для мене воно справжнє.
Моє. Живе. Я не знаю, що буде далі.
Але якщо він колись прочитає ці слова — хай знає:
дякую за все.
Далі життя йшло як кожна година-це хвилина кожні вихідні ми бачились з ним потім через вихідні так з часом воно все й пройшло. Будні дні проходили не так звісно швидко як вихідні але проходили також дійсно швидше за дня до цього.
За думками інших людей та наших друзів ми не пара для довгих відносин, але ми вірили в найкраще для нас та нашого щастя. Звісно і в мене були такі думки про те, що ці відносини не на довго тому що характери в нас вперті, тяжкі, ну не підходять вони один одному. Але ми старались, сварились але мирились.
Мабуть достатньо часу наші відносини були складені з сварок, непорозумінь. Навіть за час наших відносин (саме на момент написання) ми розривали наші відноси приблизно разів 5. І знову повертали. Ми навіть відсвяткували 8 березня. В моєму місці. Була між нами розмова
-Що на 8 березня плануєш робити? Як будеш час проводити?
-Не знаю це вихідні я в селі ну що мені робити? Буду спати
-А може в завод приїдеш?
-Навіщо? Що мені там робити?
-Я думаю у мене вийде приїхати до тебе в гості)
-Справді, та ну невже я цього чекала довго, люблю тебе. Щасливо написала я та почала думати як мені поїхати в завод тому що навчання дистанційне що мені там робити. Мама проти була категорично.
За допомогою викладача я поїхала в завод та радісно чекала на Влада. Допомагала викладачам та спокійною душею була радісна кожного дня. Розуміючи що ось-ось він приїде до мене.
Того дня я прийшла на зупинку заздалегідь. Було прохолодно, але приємно — повітря нагадувало, що скоро весна, хоча на календарі вже стояло 8 березня. Я стояла й чекала автобус, яким мав приїхати Влад. Щоб не хвилюватися, говорила по відеовиклику з моєю двоюрідною сестрою Сонею. Вона була вдома, у себе, й сміялася з того, як я весь час поглядала на дорогу, ніби могла пришвидшити приїзд автобуса одним лише поглядом.
Ми розмовляли про все підряд — про свято, про плани, про те, як я хвилююсь. Соня піджартовувала, ніби я вперше йду на побачення. Я вже хотіла сказати щось у відповідь, коли нарешті здалеку з’явився автобус .Мені миттєво перехопило подих. Я сказала Соні, що влад вже приїхав, і швидко завершила дзвінок.
Коли він вийшов із автобуса, я відчула, як усередині в мене щось ніби перевернулося. Він був стомлений дорогою, але усміхнений. І — головне — він приїхав сам, без попередження, без будь-яких натяків. Просто взяв і приїхав. У руках у нього був великий пакет, але я не одразу звернула на це увагу, бо просто раділа, що він поруч.
Пізніше, коли ми повернулися додому, нас уже чекала Діана. Вона, як завжди, цікава до всього, одразу почала розпитувати, як пройшла зустріч. Лише тоді я помітила, що Максим міцно тримав той пакет, ніби щось дуже важливе.
І вже вдома, коли він простягнув його мені, я нарешті побачила, що всередині: прозора коробка з плюшевим ведмедиком, акуратно складений букет мильних троянд та цукерки “Рафаелло”. Усе це виглядало таким несподіваним і водночас таким зворушливим, що я на мить навіть не змогла нічого сказати. Просто стояла й дивилася — і розуміла, що це один із тих моментів, які пам’ятають надовго.
Наступний день саме 8 березня було дуже шокуючим Після того як ми з Владом пообідали й разом приготували щось просте, але дуже домашнє, я відчула приємну втому. Було так затишно, ніби весь світ на мить став тихішим. Ми лягли на ліжко поруч, я в його обіймах — теплих, сильних, таких рідних, хоч він тільки-но приїхав. Влад обережно обіймав мене за плечі, я притулилася до нього, слухаючи рівний спокійний ритм його дихання.
Катя крутилася поруч, веселилась, щось показувала на телефоні й навіть жартома знімала нас на камеру, кажучи, що “такі моменти треба зберігати”. Ми тільки сміялися й казали їй вимкнути запис, бо почувалися ніби в якомусь домашньому фільмі.
І саме в ту мить, коли ніщо не заважало, коли було тихо, тепло і безпечно — різкий, сильний стукіт у двері змусив мене підскочити. Серце наче впало кудись униз. Влад теж здригнувся, а Катя одразу перестала сміятися й вимкнула запис. Стукіт повторився — настирний, глухий, наче хтось бив кулаком по дереву з усієї сили.
— Хто це? — прошепотіла я, дивлячись на Влада.
Але замість відповіді у коридорі пролунав незнайомий, трохи спотворений голос. Я не могла розібрати слів — лише уривки, які звучали дивно, ніби хтось спеціально намагався злякати.
На мить мені навіть стало не по собі. Усе виглядало так, ніби за дверима стояли незнайомці.
Я підвелася і тихо підійшла ближче до коридору, а Влад одразу за мною. Стук повторився — ще голосніший. Катя захвилювалася й підійшла до нас, тримаючи телефон, ніби це могло допомогти.
Я зробила глибокий вдих і обережно запитала:
— Хто там?
У відповідь — знову нерозбірливе бурмотіння, але тепер у ньому почувся знайомий сміх, який неможливо було сплутати.
— Та відкрий уже! — пролунав голос, який я впізнала.
Я різко відчинила двері — і перед нами стояли Сергій та Руслан, обидва засміяні, червоні від холоду і, здається, дуже задоволені тим, що їм вдалося нас так налякати.
— Сюрприз! — вигукнув Сергій, піднімаючи руки, ніби вони з Русланом щойно здійснили якийсь геройський вчинок.
— Ви… ви ненормальні! — тільки й змогла сказати я, тримаючись за серце. — Ми подумали, що це якийсь маніяк!
— Та ми ж тихенько! — виправдовувався Руслан, але стояв, ледве стримуючи сміх. — Ми думали, ти відразу впізнаєш голос. А ти, походу, так в Влада в обіймах розчинилась, що все інше перестала чути.
Я почервоніла, Влад розсміявся й обійняв мене за плечі, а Катя знову ввімкнула камеру, бурмочучи:
— ЦЕ я точно збережу.
Ті обійми з хлопцями були ніби ми не бачились пару років і наскільки я була рада їх бачити.
Хлопці зайшли, роздяглися, й одразу почали розповідати, як довго добиралися, як вирішили зробити сюрприз і як сміялися, коли почули наш переляк. Їхня поява розірвала тишу кімнати, але принесла із собою шум, тепло й ту особливу атмосферу, коли всі свої.
Зрештою ми сиділи всі разом, сміялися над ситуацією, а я весь час думала лише про одне:
цей день справді був особливим — несподіваним, нервовим, але по-своєму дуже щасливим.
Хлопці пішли на кухню, де розклали свої келихи та почали обідати з випивкою. Вони сміялися, жартували і виглядали так, ніби абсолютно не помічають нашого хвилювання.
А ми з Катею тим часом почали готуватися на гулянку. Вибирали сукні, підбирали аксесуари, наносили макіяж. Ми реготали, сперечалися, пробували різні зачіски й сміялися з власної неохайності.
— Кать, я серйозно не знаю, як все встигнути, — сказала я, поправляючи косу.
— Та ти виглядатимеш чудово в будь-якому випадку, — відповіла вона, підморгнувши. — А вони там самі розважаються, нічого не чіпають.
Коли ми нарешті були готові, квартира вже гуділа від голосів і сміху. Хлопці закінчили свої келихи, Влад поправив куртку й подивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Ну все, — сказав він, усміхаючись. — Забираю найкрасивішу дівчину цього вечора.
Я закотила очі, але Катя одразу підхопила:
— Не перебільшуй. Тут дві найкрасивіші.
Ми вийшли на вулицю — повітря було холодне, але свіже, таке, що швидко приводить до тями. Місто жило своїм вечірнім життям: десь лунала музика, десь сміялися люди, і від цього всередині з’являлося приємне передчуття чогось хорошого.
У барі було тепло й шумно. Напівтемрява, м’яке світло ламп, запах алкоголю й парфумів — усе змішалося в одну живу, пульсуючу атмосферу. Музика грала гучно, але не дратувала, а навпаки — затягувала.
Ми зайняли столик ближче до барної стійки. Сергій одразу пішов замовляти напої, Руслан почав жартувати з барменом, ніби вони знайомі сто років. Влад сів поруч зі мною, поклав руку мені на спинку стільця — ненав’язливо, але дуже відчутно.
— Тобі комфортно? — нахилився він до мене, щоб перекричати музику.
— Так, — відповіла я. — Навіть занадто.
Катя вже щось знімала на телефон, намагаючись впіймати момент, де всі сміються одночасно.
— Це на згадку, — сказала вона. — Бо такі вечори швидко минають.
Келихи з’явилися на столі, ми чокнулися.
— За 8 березня, — сказав Сергій.
— За сюрпризи, — додав Руслан.
— І за те, що ми всі тут, — тихо сказав Влад.
Після кількох ковтків напруга остаточно зникла. Ми сміялися з дрібниць, згадували старі історії, сперечалися про музику й плани на літо. Хлопці по черзі тягнули нас танцювати. Спочатку ми з Катею пручалися, але потім здалися.
На танцполі було тісно, але весело. Влад танцював поруч, іноді нахилявся до мене, щось говорив на вухо — я не завжди розбирала слова, але сміялася у відповідь. У якийсь момент він просто обійняв мене, і серед шуму, світла й руху мені стало дивно спокійно.
Я зловила себе на думці, що саме такі миті запам’ятовуються найкраще: без ідеального сценарію, без планів, просто живі й справжні.
Коли ми повернулися за стіл, усі були трохи втомлені, але щасливі. Катя сперлася на стілець і видихнула:
— Ну що, я офіційно заявляю: цей вечір уже вдався.
Я усміхнулася й подивилася на всіх по черзі.
Так, гулянка тільки починалася, але я вже знала — цей день я точно пам’ятатиму довго.
Час йшов швидко, дні минали. Зустрічей ставало все менше та менше ми не часто бачились, але постійно сварились.
Це швидко втомлювало, не хотілось нічого не відносин нічого
розходились постійно але все одно залишали.
Останній місяць літа ми провели разом, життя відчувалось по іншому кожен день щось нове цікаве. Останні дні я плакала бо знала що не скоро побачимось. І зразу ж як ми роз’їхались по різних куточках області то сварки були постійно через 2 тижні ми розійшлись бо це було нестерпно я почула що людина до мене ставиться не дуже добре, він використовував всі образи найбільше заділа його фраза.
– Я бачив у тебе репост в Тік ток там щось що в тебе характер важкий. Так от воно не так бо ти просто невихована мразота яка не знає меж. Ти все лише думаєш про себе ти не думаєш про когось іншого ти думаєш лише за себе.
Насправді я росла без батька в сім’ї його мені заміняв старший брат на 17 років. Мене заділо це наскільки бо над мною завжди сміялись що я без батька.
Насправді не знаю що було в моїй голові, що було в думках коли я написала з проханням поговорити, я дихала ним, жила. Місяць ми спілкувались ніби в нас щось більше ніж дружба але залишились друзями. Я вперше поїхала до нього в місто на вихідні. Катя вважала мене дурою що людина яка мене обзивала так ніби я ворог і зіпсувала йому життя. В неділю я стояла чекала свого автобуса щоб поїхати додому і отримала повідомлення від нього:
– Будемо разом?
Я була згідна ми знову пара. Катя та Аня вважали що я навіжена бо знову зійтись з такою людиною дуже тупо.
Далі ніби все було добре бачились часто я їздила до нього. Але в якийсь момент все змінилось. Уже ось-ось був Новий рік ми зустріли його окремо в різних компаніях по дві різні сторони, у кожного щось своє своя атмосфера. Але от після того дня сварки кожного дня, не спілкувались по день- два. Я прокидалась лише в 3-4 години вечора а повідомлень не бачила так і зрозуміло що я не важлива.
В мене вже місяць було відчуття що його немає ніби і є але не поряд не говоримо. Він не говорить нічого перестав якось до мене добре ставитись, не писав, не чула слово «люблю» .
Я не могла мовчати та терпіти до себе таке ставлення. Написала
-Навіщо я тобі потрібна, ти зовсім не пишеш, мовчиш.
Він відповів грубо почав не з цензурної лексики. Я вирішила що це вже крапка
Він намагався щоб ми поговорили а я відмовила. На цьому наша «love story» була завершена. Дякую Владе за той час але краще ми розійдемось і будемо незнайомцями.
«Одна людина може все змінити для вас- якщо ви цього хочете. Не давайте себе вбивати почуттями. Живіть для себе»
Кінець
Вилегжаніна Альона
