На площі, де совість давно не бувала,
Карбує крок вбивця під гуркіт фанфар.
І ті, що «фашизм стерти геть» обіцяли,
Самі принесли найчорніший пожар.
Блищить на мундирах забруднена пам’ять,
Кричать про «дідів», що в могилах тремтять,
Бо те, що під прапором кроки чеканять —
Це звірства, які навіть пекло страшать.
Вони марширують по спалених селах,
По стертих із мапи, живих ще містах.
У їхніх промовах, пустих і веселих —
Лише геноцид і засіяний страх.
«Звільнити» хотіли — від дому і світу,
Від мови, від роду, від права на вдих.
Та кожна сльоза українського літа —
Це вирок для звірів, убивць навісних.
«Парад» — не тріумф, а колони безчестя,
Де смертю отруєна кожна сурма.
Хто націю нищить — в полоні нечестя,
Слуга того звіра, чий дім — це пітьма.
Та нація встоїть, попри маскаради,
Розвіє війни попіл в пам’яті літ…
Бо не переможуть криваві паради
Того, хто тримає собою цей світ.
10 травня 2026 р.
