Закостенілі розумом — блаженні.
Так звали їх раніше й повсякчас.
Сьогодні ж — «патріоти» і «смиренні»,
Політикани… Хай би згас їх час.
Складні натури, горді та великі,
В солодкім роті — почорнілий кляп.
Звучно із праски кожної навісять
Що ми без них — неповноцінний шлак.
Вони для нас «стараються», воюють,
Всю душу й тіло, кажуть, — віддадуть.
А ми, невдячні, крихти їх рахуєм —
Ті кляті крихти, що у нас беруть.
«Невдячні! Нам від вас аж стало гидко!
Жахливий люд, збіговисько, позор!
Цьому народу – тільки б щось потрібно.
Яке життя для бидла? тільки – морг!
Рахуйте все, що є у вас, не лізьте!
Ми — профі в справі економік всіх.
Турбота наша — все, що можна з’їсти,
А ваша — мовчки гризти сірий хліб».
І рік у рік все вужче у капкані,
Ось-ось і горло зовсім пережме…
Коли ж народ, що блудить у тумані,
Нарешті в небо голову здійме?
Макс Громов
