Знаєш, інколи тягне зникнути вітром,
стати кулею — швидкою і вільною,
чи вулканом, що дихає світлом,
де страхи розчиняються силою.
То смичком провести по струнах,
щоб заплакала скрипка від болю,
то листком опинитись найближчим
до землі — і прийняти долю.
Чи дощем пролітати з неба,
і розлитись струмком прозорим
та пливсти по річках широких,
аби злитись з безкраїм морем.
Вийти з моря солоним тілом,
скинути з себе росу і втому,
і піти по землі людиною —
по слідах, що ведуть додому.
12.04.2026<br>Володимир Архипенко
