Ти квіткою ніжною зростала,
на сонці, у вітрі — без страху й вагань.
Та світ обіцянок тобі не тримав —
і ти обросла шипами із ран.
Троянда. Красива. Вразлива. Жива.
У кожному листі — мов тиха печаль.
Цвіла, хоч серце тримали слова,
що били сильніше, ніж буря й сталь.
Ти часто згасала… Та знову цвіла.
Кожен надлом — то ще вища ціна.
І кожна весна з-під снігів проросла
у крик, що ставав молитвою дня.
Ти квіла не раз — і ще дужче жила.
Трояндо, не згасни. Твоя сила — зола.
З якої, як фенікс, ти знову зростеш —
і світу покажеш, що ніжність — теж меч.<br>Ольга Худан
