Смичок торкнувся струн, і світ затих,
Тече сльоза останнього зітхання.
В мовчанні залів, в сутінках німих
Прокинулась мелодія прощаня.
Пливе орган — важкий, немов туман,
Що огортає душі у жалобі.
Не музика, а розтинання ран,
І біль живе у кожному суглобі.
Тут кожен звук — як зізнання без слів,
Відлуння того, що вже відлетіло.
Крізь вихор та крізь холода вітрів,
Струна рве серце, розриває тіло.
А соло скрипки — плач чи висота?
Чи крик душі, що вирвалась на волю?
В гармонії — і святість, і літа,
Життя минуле, і вдячність за долю.
Згасає звук… Але в нічній пітьмі
Лишається цей слід, немов причастя.
Адажіо — молитва в самоті,
Де в горі більше світла, ніж у щасті.
15 квітня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
