У залі темнім, де мовчать вітри,
він вийшов в коло примарного світла.
З-під брів очима — ніби із пітьми,
а скрипка в пальцях, мов жива, розквітла.
Він вів смичком — і рвався небокрай,
мелодія котилась, як прокляття.
«Грай, сину темряви! Благаю, грай!» —
шепоче зал у дикому завзятті.
Струна здригнулась — і заквилив звір,
друга — озвалась ангельським сопрано.
Він не дивився на сузір’я зір,
він бачив пекло, що ятрило рану.
Казали: «Продав душу за талант!
Його руками водить сам Іуда!»
А він терпів цей золотий капкан,
вершачи неможливе, грішне чудо.
Смичок літав, мов іскри у вогні,
пульс ритмів бився, наче серця стуки.
У кожній ноті крізь люті сніги
вчувалися його нелюдські муки.
Остання нота — як останній вдих.
Смичок завмер. Оплавилися свічки.
А за спиною — чи то плач, чи сміх,
і чорна тінь, що тягнеться, мов стрічка…
Він — каторжник величний, не святий.
Смичок завмер. І тиша стала криком.
Та в темряві вже хтось стоїть новий —
і чує, як його чекає скрипка.
15 квітня 2026 р.
