А потім тільки ми… і решта — дим,
Що осідає на розбитий брук.
Ми ловимо оцей химерний ритм,
Де погляд — вибух, кожен дотик — звук.
Змиває вечір з неба акварель,
Тікають тіні у провулки міст.
Ми двоє — як уламки давніх скель,
Що віднайшли загублений свій зміст.
Земля оберне круг навколо рук,
І час, спіткнувшись, уповільнить біг.
Немає більше сумнівів й розлук —
Лиш попелом лягає ніч на сніг…
02 серпня 2026 р.
