Ми пили з горняток придумані далі,
І плавали в пахощах кави крізь сни,
А простір горлав, прокладав магістралі,
На ребрах розкритої навстіж землі.
Хвилини кришилися — дзвінко й велично,
Немов кришталевий спів диких степів.
Асфальт розливався, як ртуть галактична,
Ковтаючи тіні ліхтарних стовпів.
І купчились хмари — перини розмоклі,
Дроти електричні тягнули струну.
А місяць жовтавий в блискучім моноклі
Крізь вечір вишукував нашу вину.
Ми йшли по бруківці, крізь місто і парки,
Бетон дихав чадом солодких доріг.
А світ розпадався. На атоми. Кварки.
І вже розпочав відчайдушний забіг…
01 жовтня 2026 р.
