А це, хіба, не фантастично,
в житті моєму більше тисячі людей,
і лиш тебе впустила я так звично,
у глибину зачинених дверей.
Ніхто не думав знову покохати,
коли на серці шрами від образ.
Ми вчилися не вірити, мовчати,
та цей вогонь обрав сьогодні нас
Ми не шукали, як зневіру подолати,
і серед тисяч не чекали щирих слів.
Та поруч знову ми вчимося відчувати,
і гасимо в собі минулий біль і гнів.
Крізь стіни зрад і розчарувань лавину,
де кожен крок здавався не туди,
я бачу в тобі — долю, не заміну,
і вчуся довіряти… назавжди.<br>Моргуненко Ксенія Русланівна
