балада про любов…

Що любов? Скільки списано слів,
Скільки сповідей, драм і оман?
Це неждане спасіння зі снів,
Чи солодкий і чорний дурман?

Де шукати її? В небесах?
За якими морями блукати?
Хай до неї загубиться шлях —
Я втомився. Я буду мовчати.

Хай холоне отруєна кров,
Замерзає спустіла душа.
Я віднині забуду любов —
Хай залишиться тінню вірша.

Хто сказав, що любов — це тепло?
Хто назвав її світлим причастям?
Я у водах її йшов на дно,
Розбиваючи серце в напастях.

Я шукав, я тікав і блукав,
Я молився, кричав і зривався…
Тільки суті її не пізнав,
І до денця її не дістався.

Ці дороги, вокзали, шосе,
Поїзди і холодні перони…
Я шукав її всюди, та все —
Тільки попіл, розбиті ікони.

Хай он ті, що у парку сидять,
Посміхаються світу щасливо.
Хай в ілюзіях сліпо горять —
Я ж втомився. І житиму сиво.

Та чому ж тоді б’є під ребром?
Знов благає і вірити, й жити!
Щоб, сховавшись від світу і втом,
Тебе вдома зуміли зігріти.

Ти для когось — цілісінький світ,
Ти для когось — дарована доля.
Один дотик розтоплює лід,
І для щастя звільняється воля.

І нехай доведуть мені знов,
Що за неї не варто вмирати…
Я життям обираю любов,
А без неї я ладен сконати.