Кочове плем'я російської біди,
Б'є копитом смерті там, де живі ми.
Залишивши землю, де попіл і зола,
Розповзлася світом голодна орда.
Випалені степи, отруєна вода,
Сморід стоїть усюди, де пройшла вона.
Гість прийшов непроханий туди, де все цвіло,
Гість зневажений, зі сходу — як завжди було.
Рать стала стіною за землі свої,
Не пропустимо далі полчища орди.
Ми не раз рятували Європу від біди,
Ви схиліть голови там, де пали ми.
Час летить сотнями вперед і вперед,
Тільки хан московський цього не збагне.
Шле до сусідів військо тупих дикарів,
Їхні кістки біліють на землі моїй.
Рветься, рветься, рветься на зе́млі орда,
Все їм не йметься, де доля розцвіла.
Як в тайзі зачують вільні вітри,
Знов підіймуть бурю чорної хуги.
Як же ненависна їм воля-судьба,
Як звикли жити під рукою царя.
Лиш повів він бровою, впали всі кругом,
І шліфують лобами кривавий царський трон.
Зі сивих давен, вільний степ з тайгою,
Міряється силою і зі своєю долею.
Б'ється воля роду і рідної землі,
Від прийшлого зброду за цінності свої.
31.06.2026
