Впіймавши тишу за крило на склі,
Коли нічні сковзкі бетонні вежі
Заснули в попелі, в густій смолі,
Я розтягнула вутлі її межі.
Вона була як ртуть, як мокрий лис,
Що дихав м’ятою в мої долоні.
Її хребет під пальцями провис,
Застиг вогнями на німім пероні.
Я вкинула трофей у темний глек,
Де мляво плавали розмиті зорі —
Не знала крику, впала ніби в склеп,
І зріла зсередини, наче корінь.
Тепер вона — мій здичавілий гість,
Що п’є із погляду гарячу втому,
І точить часу затверділу вісь,
Не розкриваючи себе нікому.
21 серпня 2026 р.
