Я вкинула всю сіль у темний глек,
де мляво плавали розмиті зорі,
Час уповільнив свій тривожний біг,
застиг в нічному, дивному фарфорі.
Там проростали нитки кришталю,
в’язали вузликом важкі сувої.
Я ще ретельно жаль свій досолю,
щоб він застиг у мовчазнім покої.
Там фосфор розчинявся без слідів,
і місяць пив крізь вінця білу піну.
Там кожен спогад фарфором твердів,
вплітаючись у глиняну ліпнину.
Заснуло небо в глибині води,
Лежить на дні, жалі солоні душить.
Лишились тільки мінеральні сни,
де більш ніщо вже серце не зворушить.
21 серпня 2026 р.
