Занурений у морок безодні,
Малюю вікно на бетонній стіні.
За ним грається сонце,
До мене гляде.
Світло фальшиве,
Випалює очі,
Злюсь, кланяюсь ночі,
Забиваю яскраве
Дошками з цвяхами.
Чого глядеш не проше?
Грай собі там, за стіною,
Смійся деінде.
Тут — провокуєш,
Голосним щастям.
Чого стукаєш у скло?
Кордон стираєш,
Гостинності чекаєш?
Гамір гучний, втомлює слух.
Чого поліз, нащо те зобразив?
Нудно було, нового хотів,
От тепер маю, дратує рух.
Нарешті долають хмари,
Те проклятуще породження,
Дивного вираження мари.
Туман — буденне спасіння!
Домовина на сирій землі,
Лягаю — час бачити сни.
У темряві порожньо,
Лиш фантазії досі ясні.
Сонце стукає знов,
У забите вікно,
Співає мелодійно,
Наче щастям сповнено.
Запрошує в путь,
З собою на південь.
Серед пагорбів,
Квітів зів'ялих і хрестів
Не бачить романтизму.
Спалює гвоздики,
Дарує кульбабу,
Обіймає ворожнечу,
І котяться сльози…
Я грізним ріс,
Моя рідна клітка бетонна.
До мене вліз,
Жгучий промінь фотона.
А я мав свої думи!
Вже їх зміст закріпив.
Як же так, фантазіями
Із них в мить вилетів.
Як ти смієш бути радий,
Як мій біль, мої рани
Завжди зі мною, тут,
За дубовими стінами?
Як не бачиш щирої муки!
Не піду я на південь з тобою,
Бо як був малим —
Кликав, у справжню кватирку,
«Сонечко, забери мене з собою!»
А ти у бік дивилось, мов не чуєш,
Насправді просто ігноруєш!
Не даруватиму знову
Свою душу недоторкану, голу.
Поверни мені гдоздику,
Розтопчу твою кульбабу!<br>Сон Назавжди
