В похмурому гаю зозуля кувала,
Комусь довгі роки вона обіцяла.
А поруч, в окопі, де тиша німа,
Солдат молодий, в якого життя вже нема.
Він вчора ще мамі писав: «Я повернусь»,
«Ти тільки молися, я скоро примчусь».
А сьогодні зозуля кує і кує,
Та тільки солдат той уже не встає.
Вона йому лічить… та нащо літа,
Коли догоріла зоря золота?
Коли автомат вже лежить при руці,
І сльози застигли на юнім лиці.
Лети, зозуленько, у рідне село,
Скажи, що його вже на світі нема.
Нехай не чекає старенька мати,
Синочок не прийде уже до хати.
В похмурому гаю природа мовчить,
Лиш вітер над полем так гірко шумить.
А пташка літає, все лічить роки…
Та сплять вічним сном молоді козаки.
Над полем скорботним вже сонце сідає,
Душа молодого бійця відлітає.
Туди, де немає розлук і гармат,
Де вічний спокій знайде наш солдат.
Поставила мати на підвіконні свічу,
Шепоче крізь сльози: «Тебе я дождусь…»
А вітер у шибку приніс звістку злу,
Що син став зорею у синім раю.
В похмурому гаю він лишився спати,
Та волю країни не зміг він віддати.
За кожну сльозину, за мирні світанки
В молитвах згадають його побратими й селяни.
Куй, пташко, куй далі… вже іншим літа,
Бо пам'ять про нього — свята і жива.
Поки б’ються серця, поки квітне земля,
Не згасне ніколи Героя ім’я.
