Рано чи пізно настає той час,
Коли шляхи розходяться враз.
Ти йдеш вперед, і я іду теж,
Думаєм — зустрінемось ще десь.
Але відстань росте між нами щодень,
І те “потім” тане, як димний тінь.
Ми вірили — це просто пауза, не кінець,
Що доля нас знову разом зведе.
Та приходить зима, і гасне вогонь,
І лишається холод і тиша в серцях обох.
Спочатку здається — це просто життя,
Що все повернеться без каяття.
Але час не слухає наших слів,
Він тихо забирає наші сни.
І вже не знайти тих самих доріг,
Що вели нас колись у спільний світ.
Ми вірили — це просто пауза, не кінець,
Що доля нас знову разом зведе.
Та приходить зима, і гасне вогонь,
І лишається холод і тиша в серцях обох.
І в мить тиші ти розумієш сам,
Що деякі миті — лиш раз дано нам.
Як би не прагнув повернути назад,
Те “вперше” не повториться знову, як факт.
І ти вже не злетиш над містом мрій,
Не буде тих “трьох метрів вище неба” на двох…
Лише спогад, що тихо згасає вночі,
Як останній теплий, але втрачений крок.
