На межах єства, де конає учора,
І завтра повзе крізь судоми і сни,
Ця гасова лампа — і горда, й сувора —
Горить у завіях людської вини.
Пролилося світло в сліпі зоревії,
Крізь космос, що вичавив попіл і пил,
Щоб душі тримали нетлінні сувії
На зламі своїх перепалених крил.
Завіт — не чорнилом, а кров’ю заклятий,
У долю вшиває свій код ДНКа,
Щоб душі, любов’ю і болем розп’яті,
Тримали буття, де ця вічність гірка.
