Тримає небо землю у долонях,
і дивиться у глибину морів,
де б’ється час в коралових безоднях
і служить за колиску — для штормів.
Внизу мовчать затоплені комети,
загорнуті в холодний шовк води,
а вись пряде з хмар ватні силуети,
і вітер креслить на піску сліди.
Цей світ — бурштин, де запеклися зорі,
де океан — це лінза для планет.
В нім миготять планктони неозорі,
Затягують у глибину тенет.
Земля вдихає космосу густого,
Корінням проростає у блакить,
а небо п’є із чаші дна морського
солону і прозору, вічну мить.
Там риб сріблястих фосфорні фігури
ведуть розмови крізь німу ропу,
і магми древньої чіткі скульптури
із неба тягнуть крижану сльозу.
Там замість хмар цвітуть підводні рифи,
де глибина — це вивернута вись.
На час нанизують все нові міфи,
ті кораблі, що в мулі запеклись.
Планети пульс під плавниками б’ється,
а небо гріє цей солоний світ,
колише тихо у долонях землю —
застиг молекул нескінченний біг…
30 червня 2026 р.
