Мерехтить у зіницях залізо і сліпить утрата,
Небо тисне на груди, мов кришка із дуба труни.
Ми повземо крізь морок, де кожна секунда — засада,
І вростаємо м’ясом у дикі закони війни.
Ми йдемо крізь вогонь — в нім зростає руйнація смислу,
Де обвуглені душі шукають у пеклі прохід.
Ми тримаємо в жилах реальність, холодну і стислу,
І крізь пальці стікає, солоний, запечений піт.
Рве кордони і простір, шматує ріллю переплавка:
Замість серця у ребра тепер гуркотить автомат.
Кожен спогад старий ріже мозок — вривається правка,
Кожен день на нулі — лотерея й жорстокий диктат.
Ми забули про спокій, ми стали шматками граніту,
Тут запечена пам'ять і в попіл згорають слова.
Ми в окопи затоптані, в чаді не бачимо світу,
Тільки лють кипить в жилах й лишається досі жива.
Проростають крізь шкіру титанові гільзи і втома,
Новий софт завантажено в череп під гуркіт гармат.
Ми ніколи не будемо тими, що жили удома,
Бо у кожному з нас закипає залізо й булат.
29 червня 2026 р.
