Десять кілометрів під важким рюкзаком,
У повній броні, крізь липневу спеку.
З водою і провізією на плечах знов і знов,
Де смерть на шляху виглядає здалеку.
Падаєш у пил під тиском неба й землі,
Коли знову над головою гудуть ворожі дрони.
Підводишся й ідеш у цій страшній імлі,
Де кожен крок вимірюють міномети й дрони.
А там, на позиції — тільки робота,
Дні і ночі без сну, де рулетка кружляє.
І врятувати волонтерський «Екофлоу» охота,
Бо іншого майна тут ніхто не має.
Повернення назад, короткий відпочинок,
І, і знову в бій.
Поповнення немає,
А ти тримаєшся на грані одній.
Падаєш і знову встаєш під вогнем,
Крізь страх, крізь втому і клятий бій.
Ми робимо все щодня і щомиті на злам,
Щоб вижити й перемогти цей біль.
Міни під ногами — їх тут не злічити,
І кожен твій крок потребує уваги.
Не можна спішити, не можна спинитись —
Бо навіть земля тут приховує небезпеку й тривоги.
А потім знову треба за водою і бензином,
За хлібом, за їжею — тягнути усе.
Бо позиція живе твоєю ношею,
І те, що донесеш, для побратима — життя несе.
Зриваєшся знову. Підводишся. Йдеш.
Хоч тіло кричить: «Зупинись, відпочинь».
Ти знаєш одне — назад не повернеш,
Бо там залишились свої, за яких ти стоїш.
І крок за кроком, крізь пил та тривогу,
Крізь спеку, крізь втому, крізь темряву й страх,
Ти несеш не лише провізію й воду —
Ти несеш на плечах чиєсь життя.
Ти думаєш часто про дім серед ночі,
Про тих, хто чекає і дивиться в даль.
Про рідні обличчя, про доньчині очі,
Які не повинні побачити цю сталь.
Там, де немає ні тиші, ні спокою,
Де сон — це хвилина, а ранок — наказ,
Ти вчишся цінити просте людське слово,
Яке так далеко звучить серед нас.
«Тримайся», — говориш ти побратимам.
А в відповідь чуєш: «Тримайся і ти».
Бо навіть коли сили стають вже чужими,
Не можна дозволити серцю здатись в дорозі.
І знову дорога. І знову позиція.
І знову рюкзак, автомат і броня.
Комусь це здається простою місією,
А ти знаєш ціну кожного дня.
Не бачить ніхто, як втома стискає,
Як важко буває піднятись із землі.
Не бачить ніхто, як боєць засинає
На кілька хвилин у холодній імлі.
Не бачать родини тих довгих ночей,
Не знають, як страшно чекати світанку.
Вони тільки знають: «Він там, він живий»,
І моляться тихо за нього до ранку.
А ти все ідеш, хоч дорога без краю,
Хоч кожен твій крок — це боротьба.
Бо десь там далеко тебе пам'ятають,
І вдома на тебе чекає сім'я.
І, може, колись закінчиться ця дорога,
Замовкне війна і настане весна.
Не буде наказів, не буде тривоги,
Не буде над нами чужого війська.
Ти знімеш броню і покладеш рюкзак,
Залишиш зброю — і просто підеш.
І вперше за довгий час без поспіху й страху
Додому — туди, де тебе хтось чекає.
Там буде звичайний вечір і тиша,
Без вибухів десь у далекій імлі.
Ти просто обіймеш своїх найрідніших
І зрозумієш, за що ти стояв на землі.
І хтось запитає:
— Ну як ти там, тату?
А ти посміхнешся, сховавши втому в очах,
Скажеш:
— Усе добре. Я вдома. Нарешті.
І більше не треба нічого в словах.
Бо всі ці дороги, броня і тривоги,
Вода на плечах і безсонні ночі —
Були не за славу, не за нагороди,
Аби зберегти найдорожче, що є.
І якщо колись запитають солдата,
Чому він ішов, коли сили не стало,
Він скаже просте, без красивих цитат:
«Бо вдома чекали.
І я не міг не дійти».
А поки війна ще не скінчила свій шлях,
Поки над степом лунають громи,
Ми будемо йти — крізь утому і страх,
Щоб одного дня повернутися додому.
Не героями з книжок, не з легенд,
А просто живими — до рідних дверей.
І найдорожчим словом для нас стане момент,
Коли пролунає тихенько із-за дверей:
— Тату, ти вдома?
Ти вже нікуди не підеш?
А я обійму її й відповім:
— Так, доню.
Ми перемогли.
І я залишаюся вдома.
