Коли руйнується твій звичний світ,
Зсипається остання позолота,
Згорає до коріння пустоцвіт,
Засмоктує із розпачу в болото.
І думаєш, що знову втратив шанс,
Хапаєшся за скалки і минуле,
Та у руках тримаєш лиш аванс
Ілюзій, що давно уже поснули.
Подеколи, щоб скинути ярмо,
Потрібно все віддати до останку.
Лиш в абсолютній тьмі ми ростемо,
Щоб врешті дочекатися світанку.
Порожні руки — це не знак біди,
Це тільки поштовх для нового кроку:
Потрібно крізь пустелю перейти,
Щоб віднайти душі своєї спокій.
Втрачати боляче, та це закон:
Звільняти простір для святої сили.
Коли летить у прірву давній трон,
Тоді у тебе виростають крила.
29 травня 2026 р.
