Коли приходить час і гаснуть звуки,
І тінь лягає на розмиту грань,
Ховаються тремтячі кволо руки
В полон порожніх, марних сподівань.
Приходить Смерть буденно, без вагання.
Там не коса, не морок, не імла.
Там дзеркало твого єства й палання —
Усього того, чим душа жила.
Вона вбирає все: твій біль і втому,
Твої гріхи і неспокійні сни,
Щоб повернути стомленим додому
Того, хто заблукав серед зими.
Їй в очі дивляться спокійно, прямо,
Без страху, без прокльонів, без благань.
Вона — остання невідкрита брама
На стику двох незвіданих світань.
29 травня 2026 р.
