Хай чує світ, що спить у теплих шатах,
Поки від вибухів здригається земля:
Тут у підвалах помирає мати,
Слізьми історію малює там дитя.
Тут чорний попіл замість білих квітів,
І замість площ — розстріляні серця.
Ми змушені у пеклі цьому жити,
Де звірства не знаходять вже кінця.
Побачить світ і Бучу й її попіл
і катування в тиші блокпостів,
Як серце рветься з різким криком навпіл,
Залишених вночі сиріт-домів.
Це не статистика у репортажах,
Це наша кров, що ллється на поля.
Наздожене їх неминуча кара
І не відмити їм свого гріха.
Іде цей крик крізь океани світу,
Через холодну кам’яну стіну.
Щоб пам’ятали: тут вмирають діти
За право жити й стріти знов весну.
29 травня 2026 р.
