Крізь чорну вись, де зоряні багаття,
Ступила Смерть — холодна сіра ртуть.
Вона зняла з плечей своє лахміття,
Промовила йому: «Збирайся в путь».
Здригнулася Душа — підбита птиця,
Що крилами чіпляється за вись:
«Чекай, благаю! Дай іще торкнутиь
Земного сонця, що любив колись!
Я ще не всі слова свої сказала,
Вони в мені іще горять вогнем!»
А Смерть у відповідь: «Цього замало.
Скинь тіло й не махай зі слів мечем.
Віддай моє, тебе я не тримаю,
Я замикаю коло — ключ в замку.
Що будувала ти на цій твердині,
Я оберну у тишу й заберу».
«А як Любов? — Душа кричала в тишу. —
Вона ж сильніша за холодну сталь!»
Смерть посміхнулась: «Я її залишу.
Вона — єдине, що мені не жаль.
Я забираю плоть, руйную стіни,
Усе, що я забрала, то моє.
Любов… Вона не знає смерті й тліну.
Лишаю на землі. Нехай живе…».
Забрала Смерть своє і полетіла —
Полинула Душа до нових веж,
В далеких зорях смуток розчинила.
Лишився простір… В нім —Любов без меж…
10 червня 2026 р.
