То мелодія, писана без пера,
що у тиші знаходить безмежні акорди.
То безодня, що дивиться в нас крізь віка,
і дорога, де кроки — то вічні рекорди.
То розмова із тінню в холодних дзеркалах,
де питання важчі, ніж будь-які звіти.
То світанок, що сходить на темних дахах,
аби вчити: все скінченне — та варте прожити.
То у пам’яті міст, що стоїть на сльозі,
і вогонь, що танцює у попелі долі.
То дитина, яка ще не знає межі,
і старий, що лишив свій відбиток у полі.
То єднання початків і тихих кінців,
мов імпульс, що лине у вічність з дотиком.
Це мандрівка, де кожен упав і зріс,
де ми всі є питанням, а час — відголоском.<br>Ольга Худан
