У натовпі очі спіткнулись відразу:
Не образ знайомий — тремтіння в руках.
Відлуння від давнього-давнього часу,
Що викарбуване у небесних зірках.
Зіркам обіцяли: «Крізь вічність і долі
Ми будемо разом у кожнім житті».
Та в цьому теперішнім замкненім колі
Ми знову розгублені й на самоті.
Душа рветься вгору, ламаючи грати,
Вона пам’ятає той клятвений спів.
Ми — люди, і самі не вмієм ламати
Паркани із сумнівів, страху і слів.
Тримають обов’язки, межі та стіни,
Чужі сподівання, нав’язані сни.
І кожна хвилина — висить мов провина,
І кожне зізнання — визнання вини.
Кохаємо так, що аж небо німіє,
Та крок назустріч зробити не смієм.
І давня обіцянка в серці зітліє,
Бо душам своїм не даємо спочить.
Розійдемось знову — і знову по колу,
Лишивши на завтра недопитий гріх.
А душі летять до зірок — ми їх долу,
Зрікаємось вічності тихо, при всіх.
15 квітня 2026 р.
