Лишаю дихання своє
На склі, що від зажури схлипне.
Там осінь глухо увіллє
Свій подих й непомітно зникне.
Ковтає пам’ять, мов асфальт —
Тінь від невидимих конвоїв.
І сонце, мов холодний смальт,
Вростає в ребра сухостоїв.
Лишаю дихання своє
В пустих судинах кавомолок.
Там час повільно розжує
Буття на крижаний осколок.
За шибками — зима і сніг
Стирають ліній гострі межі.
І день, що вберегтись не зміг,
Зникає в глибині безмежжя.
Лишаю дихання своє
На циферблатах із бетону.
Секунда шкіру дістає,
Як лезо гострого закону.
Час не тече — він глухо б’є,
Мов струм. Б’є точно і свідомо.
Минуле в пам’яті гниє,
Лишає ломоту і втому.
Час тихо кровить у пісок —
І вже не видавити соку.
Життя — це вистрілений крок
В глуху стіну німого року.
Ми — гуща кави, що гірчить
На дні розколотого глека.
А за вікном летить, кричить
Життя… і близьке, і далеке.
Тремтить розірвана струна,
Дроти гудуть — перенапруга.
І ніч, глуха і кам’яна,
Густіє полинова туга.
Лишаю дихання своє…
На ребрах вистиглого світу.
Воно крізь попіл проросте
В холодні пластикові квіти…
04 липня 2026 р.
