На залізобетонних уламках століть,
Де вітри пережовують вицвілий дим,
Є хвилина, коли все довкола мовчить,
Й залишається тихим і тільки твоїм.
А не тим, що навіє нажаханий крик,
Що невпинно палає у галасі слів, —
Тим, що в серці збудив полум’яний сірник,
Коли обрій розвалюватись захотів.
Там нема карбування на полисках плит,
Там немає промов, прапорів і гербів.
Лиш затиснуте світло летить крізь транзит,
Який тягнеться в темряві серед віків.
Залишається тільки єдиний політ —
Як руйнуються стіни й згасають вогні,
Ти береш цей нужденний і вицвілий світ
І тримаєш його на своєму хребті.
19 вересня 2026 р.
