Ранок —
тихий,
світло крізь вікно.
Ти встаєш раніше за всіх,
і день починається разом із тобою.
Кава,
думки,
плани.
Твої руки знають, що робити,
навіть коли слова зайві.
Крок,
ще крок.
І ти вже будуєш цей день
для нас.
День —
рух,
дорога,
справи.
Ти не говориш про втому,
але вона живе десь між рядками.
Люди,
рішення,
відповідальність.
І попри все ти тримаєш рівновагу,
бо хтось має бути опорою.
Вечір —
тиша,
дім,
світло.
Ти повертаєшся,
і простір стає спокійнішим.
Усмішка —
тиха,
справжня.
І в цій простій миті відчувається більше, ніж у словах.
День завершується,
як невелике життя.
А ти залишаєшся тим, хто тримає світ надійно і без зайвого шуму.
І цього достатньо.
Не треба слів.
Їх забагато?
Тож просто знай:
я люблю тебе,
мій тато.
<br>Ізабелла Домарецька
