Світанок. Тихий дзвін ложки об край чашки, запах щойно звареної кави, і більше жодного звуку. Моя душа любить цей момент. Коли світ ще спить, а я вже не сплю. Це не самотність у звичному розумінні — це самотність обрана, вистраждана, а потім поцінована.
Мої друзі часто не розуміють. “Чому ти не йдеш з нами?” — запитують вони, коли я відмовляюсь від чергової гамірної вечірки. “Тобі нудно самій?” — цікавляться вони, бачачи, що я проводжу вечір за книгою, а не в барі. Я не намагаюся пояснити. Як пояснити, що моя душа, немов той старий, мудрий кіт, шукає не розваг, а тепла і спокою?
Я гуляю містом, але завжди на одинці. Іду парком, спостерігаю за тим, як сонце пробивається крізь листя. Бачу закохані пари, щасливі родини. І мені не заздрісно. Я просто спостерігаю. Кожна людина для мене — як окрема історія, яку я не кваплячись читаю. Кожен сміх, кожен погляд, кожен жест — це слова, написані в цьому великому оповіданні, що називається життям.
Мені не нудно. Моя душа ніколи не буває порожньою. Вона наповнена думками, мріями, спогадами. Вона, як стара скриня з дорогоцінними скарбами, яку я можу відкривати лише на одинці. Тут лежать і щасливі, і болючі спогади, і ті, що вже давно стали частиною мене. Я перебираю їх, роздивляюся, і відчуваю, що це справжнє життя — не те, що на показ.
Іноді я почуваюся маленьким деревом посеред поля,Самотнім, але не забутим. Я обіймаю себе вітром, відчуваю на собі краплі дощу. Я вітаю сонце і проводжаю його. І я знаю, що це моя сила. Моя самотня душа — це мій дім, де я завжди можу бути собою. І це, мабуть, найважливіше.
