Нам здається, що все вічне, як стіни,
Що ми будем тут ще сто мільйонів літ,
Гонимось за грошима, машинами, змінами,
Забуваючи, що є фінальний звіт.
Ти збери хоч триповерхові хороми,
Хоч рахунки, що аж світять від сум.
Та прийде той день — відчиняться комори,
А в кишенях твоїх не буде і дум.
Бо лікар не спинить, хоч сто разів поклич,
Не продати йому той останній квиток.
І ти вийдеш один, світлий, ніби сич,
Залишивши внизу свій золотий моток.
І руки твої, що так міцно тримали
Всі папери, ключі, статки, владу й вагу,
Вони будуть порожні, неначе їх не мали.
Це Сулейман сказав: “Не візьмеш нічого з лугу”.
Не візьмеш ти дім, не візьмеш ти посаду,
Лише те тепло, що дав тут, на землі.
Бо цінність людини — не в її розкладі,
А в тих вогниках, що лишив у імлі.
