Слова, як стріли, випущені вмить, Не знаєш, чи повернеш їх назад. Життя непередбачуване, як ніч, І вмить може настати листопад.
Ми думали: “Встигнемо, ще скажем, Попросим вибачення, ще прийдем.” Та вже порожньо там, де ми чекали, Останнє слово вже було… А де? І гіркота тепер – наш вічний хрест.
Ми не читали серця і не знали, Що на душі — чи біль, чи порожнеча, І не могли збагнути ми тоді, Що це був наш останній, тихий вечір.
Нам залишиться ця вперта тривога, Що наговорили ми багато слів, Але жодне не було тим важливим, Що мало прозвучати назавжди. Ми не почуєм більше того сміху… Життя без тебе буде просто тінь.
Хай цей урок, як біль, не дасть забути: Цінуйте час, цінуйте кожну мить! Не бійтесь говорити головного І відкладати “завтра” забороніть. Будьте добріші, ніжніші, щиріші До тих, хто поряд, поки б’ється пульс. Бо потім час лиш обернеться в спогад, І гіркий жаль вріжеться, як ніж гострий.
