Я хочу писати вірші аж до болі

Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Ця біль душевна – квиток до війни,
**Де кожен погляд – то мовчазний розтин. **
Ми бачимо чорне, де має бути світло,
І чуємо камінь там, де лунало жито.
Він випалив довіру, знівечив надію,
Посіяв у серцях холодну, злу стихію.
І як тоді радіти, як плекати цвіт,
Коли та жорстокість заливає світ?
​Я не пишу, я б’ю слова об стіни!
Це мій протест проти страшної тліни!
Нехай ці сльози стануть маніфестом,
Нехай цей біль буде могутнім жестом!
Бо тільки той, хто відчуває так глибоко,
Хто бачить світло через сліз потоки,
Зламає лід і прокричить: “Доволі!”
Він сильний – всупереч жорстокій долі.Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Нащо ж ті барви, нащо та весна?
Коли душа, мов сіра і пуста?
І в кожному кутку – лише розруха,
А в серці – лише тиха, зла задуха.
Ти так бажаєш вирватись на волю,
Зруйнувати ту гірку, чорну долю.
Ти так бажаєш світла уві сні,
Щоб віднайти свої загублені пісні.
​Та знай: хоч біль твій нині ріже гостро,
Він – наче ґрунт, де проростає щось.
І ріки сліз, що чисті, мов алмази,
Це не кінець, це лиш початок фрази.
В них віддзеркалюються зорі недарма,
Бо навіть в темряві є світла панорама.
Ти пишеш, значить – борешся і йдеш!
Нехай цей біль дарує тобі Сенс