02:17 — екран світиться синім,
Ти знов у “онлайн”, але ніби без імені.
Пишеш “привіт” — і стираєш до крапки,
Ми чемпіони у власній поразці.
Кава холодна, як наші “побачим”,
Ми вже не раз розходились і наче
Кожного разу востаннє, серйозно —
Тільки чомусь знову пізно і грозно.
Між нами коротке замикання,
Слова — це зайве зізнання.
Ти знаєш мій код, я знаю твій пароль…
Але не знаємо роль.
Не набирай, не набирай мене після двох,
Бо ми з тобою як вогонь і порох.
Не набирай, не шукай моє “алло”,
Ти ж знаєш — знову затягне в коло.
Не набирай…
Якщо не хочеш знову болю.
Не набирай…
Я все одно відповім поволі.
Ти кажеш: “Все просто” — а просто не буде,
Ми наче актори в чужому етюді.
Граєм дорослих, але по-дитячому
Ділимо ніч на “пробачу — не пробачу”.
Моє таксі під твоїм під’їздом,
Мовчу голосніше, ніж крики і свисти.
Серце на вібрі — режим “без звуку”,
Та ти моя найгірша звичка й наука.
Між нами коротке замикання,
Слова — це зайве зізнання.
Один пропущений — і я вже твій,
Хоча клялась: “Не мій”.
Не набирай, не набирай мене після двох,
Бо ми з тобою як вогонь і порох.
Не набирай, не шукай моє “алло”,
Ти ж знаєш — знову затягне в коло.
Не набирай…
Я сильна тільки до першого “хто ти?”.
Не набирай…
Бо я прийду навіть пішки крізь сльоти.
Блок — розблок,
Крок — ще крок,
Ми не вміємо “стоп”.
Це не любов —
Це електрошок,
І нам мало знов.
Не набирай…
Або набери.
