Нас всесвітнє тяжіння у вересні заполонить,
лиш повіки прикрий і почуєш, як лист пролітає.
Приторкнувшись хмарини, у танці під спів вітрограю,
він завершить політ на старій черепиці за мить.
День прожито і небо осліпне до зір глибини,
розчиняється голос у сірій, вологій долині.
Над водою сивіюче пасмо туману висить,
лісу тиша і в небо устромлені чорні вершини.
Ти прожив. І над долею вже перемогу здобув.
Та над обрію краєм нових перешкод суголосся…
Час стікає в пісок, що хвилини стікає в добу,
і вітри, всі дванадцять, над містом надії розносять.
Збережеш чи розгубиш? Чи пройдеш, прискоривши крок
крізь забутий пустир, що колись називався сузір'ям.
Не залишить сліда на папері безсиле перо,
тихим смутком опуститься поза вікном надвечір'я…<br>В'ячеслав Семенко
