Тяглася ніч, полином пахло в хаті,
Свіча горіла, плакала в кутку.
Сльозу солону витирала мати,
Збирала свого сина на війну.
Вона в торбину свіжий хліб поклала,
Що пахнув полем, сонцем і дощем,
В сорочку оберіг вона вшивала,
Щоб захистила сина під вогнем.
«Візьми, мій сину, оберіг на груди,
Нехай від кулі серце вбереже.
І повертайся — я чекати буду…»
Перехрестила — й ворога кляне.
Він посміхнувся, обійняв за плечі:
«Прости, матусю, — вже пора іти.
Давай рюкзак та інші мої речі.
Іду… Не плач…» — майнула тінь сльози.
Переступив поріг і щез в тумані,
Підборів стукіт нишком затихав.
Лишилась мати — серце, рвана рана.
Неспокій душу рвав і шматував…
16 травня 2026 р.
