Я довго була стіною, на яку всі опирались:
Ростила, тримала, терпіла, тягнула, не розбивалась,
Викручувалась, радила, молилась… Одним словом — виживала.
Та я не просто втомилась. Я вперлась носом в стіну, на своїй межі стала.
А далі я маю думати, яке воно буде — ДАЛІ?
Скажімо відверто, без драматизму, грубо:
— Якщо і далі так жити, то ДАЛІ БУДЕ… буде?
І я починаю розбирати себе на деталі.
Очищувати, змащувати, шліфувати,
Нарощувати, замінювати і лагодити.
І це найкраща моя спроба
Саму себе від себе рятувати.
Уже як було, я жити не можу.
І тіло моє не ворог — наставник,
Що дуже боляче і навіть грубо
Мене на своє місце ставить.
Тепер я бачу ці зневоднені ріки,
Я чую тіла heavy metal rock.
І навіть дивуюсь, як я вціліла,
Як дотягнула й пережила урок.
Ще треба трохи часу нам дати.
Нехай усі «я» призначать рантку.
Не у кафе, а на похилому ґанку
У спадок отриманої, ще цілої, хати.
02.01. 2026<br>Оксана Шакун
