Коли скінчиться ця війна
Я не радітиму одразу.
Бо біль миттєво не мина,
Не забуваються образи.
Я не радітиму тому,
Хто полював на мене дроном.
Цю підло-визвольну війну
Я пам'ятатиму до скону.
Для мене не завжди герой,
Хто вперто лупить із гармати.
Бо досі чую вибух той,
Який розніс частину хати.
Коли скінчиться цей розгул
Я не вітатиму знайомих.
Хіба що тих, хто поруч був,
І не зламався від утоми.
Історія написання:
У січні 2026 року мене атакував фпв-дрон.
Ймовірно український.
Мабуть переплутав з російським
солдатом.
Можливо, я сама винна в тому, бо вдосвіта
йшла на стихійний ринок, сподіваючись
зайняти чергу за продуктами. Встигла
заховатись за деревом. З осколковими
пораненнями кілька тижнів пробула в
лікарні. Там багато було таких як я, що
постраждали від дронів чи мін. Декому
пощастило менше: ампутовані кінцівки,
ушкодженні внутрішні органи тощо.
А навесні того ж року снарядом
рознесло майже пів мого будинку.
Хто стріляв, звідки,
навіщо? Важко визначити. Можна лише
здогадуватися. Залатали стіни та стріху
як змогли і сподіваємося, що повторів не
буде. Знайомі на підконтрольній території
співчувають, але не розуміють, чому ми
досі не виїжджаємо. І не зрозуміють.
Якось нещиро буде радіти, коли нас
визволять. Бо хтось із них хотів вбити
мене дроном, а хтось, ймовірно, знищував
мою хату. Хоча звісно радітиму
закінченню цього
пекла.<br>Боб
