Про неї ширились плітки,
І навіть у відкритих месенджерах, чатах.
Це був не осуд, а судилище людьми,
Які у подумках тримали її в ґратах.
Їй було все одно на всіх,
На думку кожного хотіла чхати.
Це був її солодкий гріх,
Вона воліла лиш його кохати.
Їй подруга казала: «полиши»,
Колега по роботі: «навіть і не мрій».
Сусідка зверху: «припини»,
Але вона пішла у свій двобій.
Її кохання, звісно, незразкове,
Вона шукала миті в кожнім дні.
Не вірила у те, що тимчасове,
Що будуть сльози і слова пусті.
Вона благала кинути дружину,
І клялась бути вірною завжди.
Обрати з ним одну стежину,
А він спалив наведені мости.
Вона залишилась без сцен, на самоті,
А він обрав дружину і дитину.
Неначе у бездонній пустоті,
Із гіркотою сірого полину.
І знову шепіт за спиною,
У чатах, вулицях – безжальний пересуд.
Бо це не осуд, а вже вирок за виною,
Це той людський "гуманний суд".
<br>Ігор Перегняк
