Минає день, минає ніч, минають осінь, весна, ще й літа, і знов незмінним холодом зустрічає нас зима.
В її обіймах всі тремтять. Вона, неначе смерть на крилах вітру й хуртовини, літа по світу і шука місцини для того, щоб зігрітися та й розтопити теє крижане сердечко, яке давно хова в блакитному гаю, щоб ні один юнак не зміг торкатися його й незримої краси затьмарити собою.
Шука вона того, кому це серце залишити, не для любові, а лише на схрон, бо не відомо їй, як то любити, а знає тільки дарувать, і знов, і знов.
А як знаходить, то не відпускає і до весни дарує радість, щастя від буття тим, хто про неї пам'ята. І так триває довгії літа, допоки знов не прийде з теплими обіймами весна і, в руки тицьнувши отими чистенькими тендітними квітками, що мають сили розквітати, коли навколо ж ще панува вона, для неї це ж хіба не щастя, що не тремтять в її руках оті маленькії надії, які давно чека, щоб сповістити світу: «Минає вже зима».
З одного боку, сумно, як йде ця панна в далекії края, а з іншого — є розуміння, що є у неї вороття. І, як захоче вона вмить, то теплий і родючий рік знов миттю пролетить і ступить ніжною стопою туди, де ходять за водою, покривши білий світ своєю пеленою, і колискову заспіва усім, хто сну не зна.
До зустрічі із нею, а після — тільки марево прекрасне на спогад про ту панну ясну, яка усіх ляка лише тому, що в неї крижане сердечко й така прекрасная душа, що, глянувши на неї, можна заснуть навіки у теплих тих обіймах, які дарує небуття.<br>Лицедій
