в кімнаті, в пітьмі,
сиділи ми.
через екран телефону
світилися рими,
немов маяки.
знайомі лиш мить,
та довірив ти світ.
через екран телефону
ти не бачив запал по зрачках,
що читався в очах.
а коли лиш відповів:
«дала ритму ти мені,
почекай секунду, дві»,
я відчула,
що і справді гідна
бути цими твоїми
нічними відлуннями слів.
і твоє просте "синці",
коли згодився вже ти,
що так буде ще гарніше,
запам'ятаю на завжди.
що рифму ти шукав тоді,
коли сидів в громішній тьмі.
розмову вночі
згадаю надовго,
немов молитва,
зійшовша від бога.
<br>Аніта Артюх
