Так вірила — що можна все спасти,
Перетерпіти, згладити кути.
Та перед прірвою із суму й гіркоти
Я зрозуміла: час мені піти.
Це не було хвилиною гордині,
Не мить образи і не ріки сліз.
Я берегла, що є в мені понині,
Щоб зупинити цю лавину криз.
Я рятувала свій ментальний спокій,
Своє ім’я, свій голос, свій причал.
Де кожен докір, мов розряд жорстокий,
По серцю й нервам тінню пробігав.
Пішла від тебе. Тихо і назавжди.
І не для того, щоб ти йшов услід —
Щоб відновитися і знов літати,
Та розтопити в серці з криці лід.
Пробач мені мою раптову силу,
Але себе я більше не віддам.
Я повертаю знов свої ж бо крила.
Іду в життя. Наперекір вітрам.
30 травня 2026 р.
