Рада нескорених.

Із хмарного неба, де місяць і зорі,
‎Де вітер летить у далекий політ.
‎Зійшлися герої, сини України,
‎Що волю кували крізь біль і роки.
‎
‎Тут князь Святослав із мечем у правиці,
‎І очі горять його ніби вогонь.
‎Він каже ми кров'ю писали сторінки,
‎Аби земля рідна не була під ярмом.
‎
‎Хмельницький Богдан у плащі в колір степу,
‎Постав наче буря і мовив слова.
‎До єдності кликав я всіх українців,
‎Та зрада – як шабля, холодна була.
‎
‎А тут і Сірко сивий вовк Запоріжжя,
‎У вуса сміється згадавши орду.
‎Та нині ці змії, у лисячих шкірах,
‎В облогу країну узяли мою.
‎
‎Бандера мовчав, був в очах його смуток,
‎А потім тихенько і гостро сказав.
‎Я вірив, що нація встане як Фенікс,
‎Та спить вона нині, скував її страх.
‎
‎Що сталося з вами, ви ж вільні слов'яни?
‎Зітхнув Святослав, за тремтіла рука.
‎Чи ж кров свою марно тоді проливали?
‎Чи серце народу вже брила тяжка?
‎
‎Промовив Богдан, "Бо роз'єднані душі,
‎Одні хочуть грошей, а інші за хліб.
‎А хто не забув, що є правда у серці,
‎На вітрі стоять, не шкодуючи сил".
‎
‎Сірко підхопив, " Ще вогню предостатньо,
‎Я бачив його у очах юнаків.
‎Що кличуть за волю, їх сила незламна,
‎Вони не за гроші, за чесність і Рід".
‎
‎"Ми вчили мечем, словом віри і правди,
‎Ми гинули, щоб після нас ви жили.
‎То хто ж зможе зараз підняти знамено,
‎Коли чужі руки торкнулись землі?"
‎
‎І тиша настала, як ніч опустилась,
‎Лиш вітер свистів між дерев і трави.
‎Бандера сказав і підвівся повільно,
‎"Шукати не в владі, в народі вони".
‎
‎Хай наш Послідовник не панського роду,
‎А той хто живе без наживи і зла.
‎Хто слово "Країна" тримає у серці,
‎Хто совість свою за хабар не продав.
‎
‎І злагода стала між ними як сонце,
‎І єдності дух проростав із землі.
‎А з неба упала іскра у долоні,
‎Щоб знову горіли серця навкруги.
‎
‎І кажуть в ту ніч над Дніпром пролунало,
‎Що й люди почули розмову оту.
‎Як четверо вічних героїв стояли,
‎Народу мовляли основу нову.
‎