Я силоміць приборкую думки,
Коли навколо простір пахне чадом.
І обережно, наче черепки,
Уперто розкладаю склад за складом.
Цей внутрішній бетон — не для трибун,
Він непомітний, як підземні води.
Коли ламається остання з струн —
Ламає час ущент замерзлі сходи.
Думки заклякли, мов жуки в смолі,
Але я грію їх своєю люттю.
Поки зерно образи є в мені,
Я власною наповнююся суттю.
Немає крику. Тільки тихий рух
Углиб себе, де випалено втому.
Там загартовується гострий дух,
І протидіє хаосу чужому.
І погляд мій — як рейковий костиль,
Тримає колію у невідомість.
Образи відправляю я в утиль,
Рятуючи від попелу свідомість.
04 жовтня 2026 р.
