Ніжна гілка бузку на дорозі лежить,
Сиротливо піднятись не в змозі.
Її пестить лиш вітер — та не оживить,
Лиш гойдає пелюстки в тривозі.
Аромат її ще у повітрі стоїть,
Та ніхто той бузок не тривожить.
Наче спомин про те, що уже не болить,
Та із пам’яті стертись не може.
Може, хтось поспішав — і зламав мимохіть,
Не відчувши ні болю, ні втрати,
І лишилась краса край дороги лежить —
Пішохід обминає завзято.
Мимо люди ідуть, відвертаючи зір,
І не тягнуться руки до нього,
Бо у кожного є свій невидимий вир,
Свої тіні, думки і дорога.
Та юнак підійшов — окрилено схопив,
Змахнув ніжно пилюку з пелюсток,
На картині красу їхню він відтворив —
Світлий спомин, мов вічності згусток.
27 березня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
