Сонце сідало, примруживши очі,
Ховаючи тихо проміння в кулак,
Росою вже вечір бризнути хоче,
Вбаюкати втому скоріше у снах.
Чекав він на ніч,
що вже на підході,
Чекав і на місяць,
щоб блимнув з-за хмар,
Але притомився та при нагоді
Услід за тим сонцем
і сам задрімав.
Та ніч не збудила —
прикрила пітьмою,
Навіяла тишу, росу розтрясла,
Ступала ходою своєю німою,
А потім туманом усе сповила́.
21.07.2026.
Ганна Зубко
